
20 лютого у книгарні «Є» відбулася презентація книжки Елен Блан «Родом із КГБ. Система Путіна»(вид-во «Темпора», 2009).Мовою оригіналу книжку вперше видано у Парижі 2004 року. Українською мовою книжку переклав Петро Таращук.
Мовою оригіналу книжку вперше видано у Парижі 2004 року. Українською мовою книжку переклав Петро Таращук.
У своїй книжці Елен Блан відкриває завісу з тих процесів, які відбувались у Росії в 1982-2004 роках.
Вона намагається відповісти на питання, які європейська спільнота або вважала вже вирішеними, або намагалася про них забути:
Чи міг кагебіст Андропов бути ліберальним і прозахідним?
Чи перебудова – це дітище Горбачова, чи була розроблена ще задовго до нього?
Чи справді Александр Лебедь став жертвою нещасного випадку?
А Александр Собчак – інфаркту?
Які істинні причини етнічних конфліктів у Росії?
Як цей позбавлений харизми кагебіст зумів стати на гребні історії?
Росія та Європейський Союз – що кому вигідно?
Чи можливе зближення за наявного в Росії ставлення до прав і свобод людини?
Авторка не лише розповідає про ці події історії, але й аналізує їх, виявляє причини того, чому КГБ, як би ця структура не називалась, відіграє сьогодні вирішальну роль у процесах керування країною. Експерт показує, які стратегії обрав Путін для утвердження в державі своєї системи. Наводячи безліч імен керівників Російської Федерації, Елен Блан підводить читача до думки: КГБ – розсадник російської політичної еліти.
Своїм дослідженням Елен Блан змушує європейську спільноту розплющити очі на те, що відбувається у Росії. Вона цілком аргументовано доводить, що ні про яку демократію в цій країні ітись не може, і що прозахідний ухил Путіна – це всього лиш маска.
Авторка надає слово тим, хто знає російську дійсність не з книжок, підкріплюючи своє дослідження поважною інформацією та даючи можливість читачеві самому зробити висновки.
Вона наголошує: важлива не особистість Путіна, а його феномен. Історія рухається по колу і назва нинішнім процесам у Росії – неосовєтизація.
"Владімір Путін достеменно репрезентує архетип чекіста, сформованого в спеціальних школах КГБ, де навчають холоднокровності, цинізму, мистецтва прикидання, брехні, комедії, інсценізації... Окрім сліпої покори, там вчать виконувати байдуже який наказ... Ця дуже особлива педагогіка спирається, звичайно, на найкращі методи шпигування... допитів – моральні й фізичні тортури, психологічного тиску (шантажу, погроз та інших форм "переконування"), вже не згадуючи про тисячу і один спосіб прибрати людину: холодну зброю, різні отрути, хімічні речовини, бактеріологічні препарати, гази – годиться все...
Крім того, там навчають організовувати напади, квартирні грабунки, що закінчуються вбивством господаря, провокувати нещасні випадки і влаштовувати самогубства, страшенно схожі на справжні або на природну смерть. Звісно, є й інші речі, зокрема наука влаштовувати вибухи" (С. 232).
"…бачення нинішньої Росії вже не може задовольнитися плиткими коментарями тих світських кремлезнавців, які вперто ходять у “рожевих окулярах”. Усупереч тим, хто – в Росії та інших країнах – розпачливо намагається прикрасити бісів у білому, для Європи і для Франції настала пора остаточно усвідомити надто реальну загрозу цього мафіозного неототалітаризму. Й настала давно!
Я щиро сподіваюся, що читач сприйме цю книжку так, як вона написана: як нагальне попередження про неприйнятне. Як на мене, з огляду на констатування невблаганних фактів ідеться про страхітливо темні оборудки, але не треба впадати у відчай. Ще ні…"
Елен Блан
Директор видавництва "Темпора" та модератор заходу Юлія Олійник розповіла, що від запрошення на презентацію багато поважних гостей, зокрема політологів, відмовилися, вмотивовуючи це різними причинами, і з цього можна виснувати: людьми керує страх – він, виявляється, ще й досі лишився в свідомості; а один із відомих експертів Інституту політології сказав, що вони вищі від таких непрофесійних справ – це, натомість, свідчить про непояснювану байдужість. Юлія Олійник наголосила: ми не повинні забувати, що таке тоталітаризм. Це слово не зі словників та статей; натомість тоталітаризм – це перелякані обличчя людей, коли вони чують про спецслужби.
Після Юлії Олійник виступив філософ Ігор Лосєв. Він провів чітку різницю між спецслужбами демократичних і тоталітарних держав: в перших суспільство контролює спецслужби, а в других – спецслужби контролюють усе, а самі не є ніким контрольовані. Пан Ігор зазначив, що було би добре, якби цю книжку прочитали в різних країнах. Він, як і пані Юлія вважає, що інтелігентське чистоплюйство ні до чого доброго не призведе, – що більш демократична держава, то більше в ній говорять про тоталітаризм.
Сергій Кокін, заступник директора Архіву СБУ, зазначив, що ця книжка, безумовно, збуджує думку. Те, на що слід звернути особливу увагу в книжці, на переконання С. Кокіна, – це те, як подано постать Андропова. Один із головних архівістів держави визнав, що це дослідження – перша ластівка такого роду літератури. Підтекст у книжці він бачить такий: автор висловлює свій протест перед усевладдям спецслужб. Сенс суспільного прогресу, як вважає С. Кокін, у тому, що громадяни мають навчитися мислити й діяти самостійно.
Почесний Президент Національного університету "Києво-Могилянська академія" В’ячеслав Брюховецький також вважає, що ця книжка – перше серйозне дослідження на таку тематику. Він висловив припущення, що в системі українських спецслужб було щось таке, що не дозволяло піти шляхами російського КГБ. Взагалі, як зазначив В. Брюховецький, було би цікаво дослідити, як відрізнялися спецслужби в різних республіках. Мабуть, прибалтійське КГБ не було копією російського. Людський фактор таки відігравав свою роль навіть у спецслужбах.
Головний редактор сайту "Літакцент" Володимир Панченко поділився, що він прочитав книжку залпом – у ній приваблює не тільки науковий підхід, а й публіцистична яскравість. В. Панченкові імпонує те, що авторка не намагається епатувати, не є категоричною у висловлюваннях. Найслабшим у дослідженні літературознавець вважає розділ "Путінізація Росії", де Елен Блан дещо відходить від теми, відволікаючись на питання російсько-французьких відносин тощо і вдаючись до надмірного цитування. Але потім тему усе ж розкриває, показуючи формування системи Путіна, – це і є суть книжки.
Шеф-редактор журналу "Український тиждень" Юрій Макаров вважає, що не слід впадати у крайнощі: з неврозами потрібно боротись так само, як і з незнанням. У першому випадку нам загрожує повсякчасне відчуття поряд із собою кагебіста ("шукаєш його в кожному закутку"), а в другому – наша безтурботність і небажання до знання дозволяє брати нас голими руками.
Після Юрія Макарова виступив перекладач книжки Петро Таращук. Виявляється, ще у 1982 році його вигнали з університету за те, що читав Солженіцина "Архіпелаг ГУЛАГ". Перекладач зазначив, що для Елен Блан головним було показати зрощення спецслужб і Російської держави.
Юлія Олійник відрекомендувала присутнім також Тараса Марусика, який контактував з Елен Блан. Пана Тараса запитали, чи можливо, щоб Елен Блан приїхала до України, на що він відповів: дуже складно, але можливо. Авторці "Родом із КГБ…" навіть у Франції часом небезпечно.
Дата публікації: 23.02.2009